Липень 18, 2007“Ми не успадкували світ від попередників — позичили його в майбутніх поколінь…”

... - це життєва позиція колишнього заступника міністра у справах сім'ї, молоді та спорту, а нині заступника голови Житомирської обласної державної адміністрації, відомої громадської діячки, голови Всеукраїнського об'єднання «Дія», члена політради Партії зелених України Тетяни КОНДРАТЮК. Який зміст вкладає вона в ці слова?.. Світ, створений попередниками, належить нащадкам, і його слід берегти, удосконалювати та збагачувати. Ми, сучасники, стоїмо на дорозі з минулого в майбутнє й передаємо естафету майбутнім поколінням. Естафету добра, людяності, любові до всього сущого. Українці, за добрим звичаєм, віддавали позичене із щедрим надлишком. Таким же належить віддати світ і нам - незмінно збагаченим, примноженим. І стосується це не лише довкілля, а й найвищих гуманітарних надбань суспільства, у якому живемо, - високої духовності, толерантності, цивілізованості, демократичності. А це можливо лише за винятково активної життєвої позиції. До неї Тетяна Кондратюк закликає співвітчизниць особистим прикладом.

Десять років невпинної "Дії"

- Тетяно Вікторівно! Багато хто з політиків воліє агітувати гаслами... Ви ж створили «Дію». Ви ж очолили неурядову жіночу організацію «Дія». Вражає, з якою любов'ю «діянки» відгукуються про свою організацію, як вони зустрічаються, з яким теплом ставляться одна до одної. Таж є, напевно, конкретні справи, якими і Ви, і «діянки» пишаєтесь?

- Так, нашій організації вже десять років... Раніше якось не сприймала, коли чула щось на зразок: «наче вчора». А нині, озираючись у минуле, відчуваю, що час справді промайнув, ніби один день. Але як же багато він у себе увібрав! Якщо стисло, то скажу так: найбільше мене радує те, що ми зберегли свою єдність, свій дух. Адже цей період, з 1997-го до 2007 року, в Україні був дуже непростим, змінилися соціальні зв'язки, стало іншим українське суспільство, а лави «Дії» оновилися на третину і при цьому нас стало більше. Сьогодні понад 50 тисяч «діянок» об'єднані спільною метою - бути активною і впливовою силою самим і допомагати стати діяльними іншим жінкам.

- То «Дія» - суто об'єднання жінок?

- Не зовсім так, хоча починали як жіноче об'єднання. Ми прагнули створити таку спілку небайдужих наших сучасниць, які б змогли, досягнувши змін у собі, бути корисними іншим. Усі ці роки "діянок" знають і шанують за щедру працю на ниві культурного й духовного збагачення. Своєю благодійною діяльністю мої подруги подарували тисячам українських дітей радість спілкування. До сьогодні живуть такі проекти об'єднання „Дія", як Міжнародний фестиваль дитячої творчості „Золотий лелека", Фестиваль творчості дітей села "Золоте зернятко", проекти "Дорога до храму" та "Фото на згадку" для дітей-сиріт. Чимала кількість талановитих дітей, які вже підросли, отримали путівку у професійну діяльність. Сьогодні ми осмислюємо пройдений шлях, шукаємо нові формати діяльності. Тож нинішнє позиціонування «Дії» базується на потребі суспільної рівності, що має стати турботою усього суспільства. Зміцнюючи основоположні гуманітарні принципи, ми говоримо, що «Дія» - це організація, яка працює в інтересах жінок. Але трудитися для цього повинні всі члени суспільства. Скориставшись із нагоди, я запрошую всіх охочих - і жінок, і чоловіків - до нашого об'єднання. Упевнена, тут кожен знайде достойне товариство й необмежене поле для реалізації своїх здібностей.

- І на чому базується така впевненість?

- На тому, що ми завжди виступали як єдиний ланцюжок. Завжди чинили за принципом - "успіх хоча б однієї жінки допомагає успіхові іншої". І хоча нас немало, в об'єднанні бачать кожного його члена, і кожному є до чого докласти знань і досвіду.

- А чому Ви, кажучи про суспільну рівність, тобто про потребу забезпечення рівності прав кожній соціальній групі, все ж наполягаєте на піднесенні ролі саме жінки і працюєте в інтересах саме жінок? Адже у нас не бракує і «чоловічих» проблем... А до того ж багато кому не до вподоби сам такий розподіл на «жіночо-чоловічий» підхід.

- Бачте-но, у такому разі скоріше має місце нерозуміння тієї простої істини, що не існують проблеми чоловіків окремо від проблем жінок і навпаки. От, візьмемо таке питання, як рання надсмертність чоловіків в Україні, про яку на кожному кроці говорять наші вітчизняні демографи, медики. Чия проблема, що в Україні різниця в тривалості життя чоловіків і жінок становить 11-12 років і, здавалося б, на користь жінок? Але маємо тенденцію, яку вчені назвали «країна вдів». Скажіть мені - чия це проблема - жінок чи чоловіків? А чия проблема, що, наприклад, в Україні існують прояви трудової дискримінації, коли роботодавці в будь-який спосіб намагаються відмовити у наданні робочого місця освіченій кваліфікованій жінці, особливо, коли вона або з маленькою дитиною, або незаміжня, або нещодавно вийшла заміж, розумієте чому - в кожному з таких випадків він остерігається ускладнень, пов'язаних із наявною чи майбутньою дитиною такої співробітниці. Вірніше, із тим, що такій жінці знадобиться особливий режим роботи, бо вона мусить бути і мамою. Так хто втрачає більше від таких явищ - чи ця жінка, чи її сім'я (і батьки, і чоловік), яка так само переживає, чи все суспільство і держава, яка спочатку витрачає гроші на освіту людини, а потім сама ж втрачає кваліфікованого працівника, який міг би давати у тому числі і економічний ефект? Думаю, лише на цих двох прикладах можна переконатися, що питання ролі чи то чоловіка, чи то жінки у суспільстві - це питання не чоловіків окремо, і жінок окремо, а всього суспільства однаковою мірою. Тому я постійно говорю - переваги від рівності, за що ми виступаємо, так само відчує все суспільство.

- Тетяно Вікторівно, але все ж акцент в «Дії» робиться на піднесенні ролі саме жінки...

- Правильно, просто проявів дискримінації стосовно жінок більше - тут йдеться і про трудові права, і про рівень пенсійного забезпечення, і про порушення права на рівну винагороду за рівну працю, і про втягування жінок у процеси торгівлі людьми, і про інформаційну культуру, яка, на жаль, цими роками залишає бажати кращого і так далі. Хоча, як я вже говорила, в наслідку це б'є рикошетом по всьому суспільству. А, по-друге, ми як громадська організація, хоча й чисельна, не в змозі замінити собою всю систему державної політики в сфері рівності, нам це не під силу. Тільки держава може запустити механізм рівності на рівні нації. Ми ж акцентуємо увагу на одній зі сторін цього процесу, яка більшою мірою фактично вражена у своїх правах. Якщо ця сторона, тобто, ми, жінки, не буде привертати увагу до того, що непокоїть, то за нас це ніхто не зробить.

- Тетяно Вікторівно, я так розумію, Ви говорите про те, що держава повинна впроваджувати цілісний механізм, який дозволить і жінкам, і чоловікам однаково реалізовуватися як особистостям, як фахівцям, як батькам...

- Саме так. Але має йтися також і про суспільну готовність і підтримку цих ідей, а у нас ставлення до чоловіків і до жінок базується на не завжди правдивих стереотипах щодо їх ролі, відповідно будуються і очікування щодо поведінки кожної з половинок.

- Так, я власне трошки про інше хотіла би запитати. Мене цікавить, як Ви оцінюєте те, що вам вдалося зробити на посаді заступника міністра у справах сім'ї, молоді та спорту, адже, якщо я не помиляюсь, лише десь із півроку тому Ви передали справи іншому посадовцю.

- Ви знаєте, у мене є всі підстави бути задоволеною, хоча скажу відразу, нам не вдалося зробити все, що вважали за потрібне - ми просто не встигли. Але пропрацювавши два роки наша команда може говорити про стійкі результати. Саме у період 2005-2006 років завдяки присутності принципів "діянок" у владі відбувся ключовий поворот у сфері рівності, у сфері захисту прав дитини, де впроваджено дуже серйозні і вагомі програми національного рівня.

«Дітоцентризм» як основа державної політики

- Якщо можна, трошки детальніше про це. Яким сьогодні є «дитяче обличчя» українського суспільства?

- Воно далеко не безхмарне. За святковими концертами і розвагами, організованими дорослими, доволі часто приховуються складні й болючі явища. В Україні кожен четвертий - дитина, серед них 102 тисячі - дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Наша команда у міністерстві сформувала нові підходи до самого розуміння фундаментальних прав дитини, заклала це розуміння у закони, тому ми впевнені, що започатковані нами реформи - реформа інтернатної системи, влаштування дітей у сім'ї, порядок опіки і піклування, новий підхід до фінансування - тепер гроші отримують не інтернати, а діти - все це вже ніким не буде відкинуто, а буде лише розвиватися.

- А зараз в якомусь виді ви опікуєтеся цими питаннями?

- Безперечно. Наша команда нікуди не пішла зі сфери дитинства і сім'ї загалом. Ми не відмовились від втілення своїх ідей у життя. Вирішенню багатьох питань допомагатиме ще й нещодавно нами створена громадська організація Служба захисту дітей. Її основна мета - дати дитині-сироті сім'ю. Почесним головою її є Юрій Павленко - людина, яка глибоко і досконало знає сферу дитинства і сім'ї загалом.

- Які основні проблеми у сфері дитинства Ви б назвали?

- Ви знаєте, це тема не для частини інтерв'ю і навіть не для одного одного інтерв'ю.

- Гаразд, давайте візьмемо якусь одну сторону

- Ось, для прикладу, питання праці дитини й експлуатації... Скориставшись із нагоди, дозвольте запропонувати читачам "Жінки" тест - на байдужість чи небайдужість.

- Будь ласка.

- Як найчастіше дорослі чинять у знайомій ситуації: у вагоні поїзда метро, на вокзалі, у велелюдних переходах до вас чіпляються діти з проханням дати грошей? Просто відвертаєтеся? Обурюєтеся, дорікаєте: "Нехай батьки йдуть працювати, як я"? Чи похапцем суєте "відчіпного" - дрібну монетку?... Це - традиційні моделі реагування - на жаль, майже стовідсоткові, й мотивація їх одностайна: нам ніколи, це не наші діти, нехай ними опікується міліція...

- Справді, як правильніше вчинити в таких випадках?

- У більшості з нас із собою мобільні телефони. Слід поінформувати про бездоглядну дитину чи дитину-жебрака найближчого міліціонера, спеціалістів безкоштовної Всеукраїнської дитячої лінії 8-800-500-21-80, які обов'язково відгукнуться й зарадять дитині. Прошу усіх небайдужих читачів "Жінки" ввести цей номер до свого телефонного меню і - користуватися ним. Не легковажте, вважаючи жебрацтво наших дітей такою собі забаганкою і примхою - це переважно тяжка форма експлуатації : найчастіше вони працюють не на себе. І їхнє здоров'я та й саме життя підпадає під величезний ризик.

- І основна причина експлуатації дитини - сирітство?

- У кожної дитини своя вагома причина, через яку вона піддана експлуатації. Й найчастіше це - не сирітство. Багатьох до того примушують навіть... власні батьки. "Нехай краще працює, а не байдикує", "Що в тім поганого, він що - краде?" - ось найпоширеніший лейтмотив прихильників праці дітей, і така дитина вже не знає іншого життя.Нерідко низькі родинні статки провокують у самих дітей прагнення хоч якось поліпшити матеріальне становище сім'ї. А торік у понад 27% українських родин рівень споживання на одну особу був за межею бідності, зарплата більше 2 млн. українців була меншою за прожитковий мінімум. Простежується і пряма залежність зайнятості дітей від складу сім'ї - з ростом чисельності родини зростає й залученість дітей у різні заборонені й нелегальні форми праці.Повторю ще раз: дітей слід привчати до праці, але вона не має ставати на заваді всебічному повноцінному розвитку дитини. Проте майже 30 тисяч дітей (!) України сьогодні не відвідують школу - й добра третина саме через те, що примусово чи добровільно - на власні потреби чи на потреби родини - заробляють. Ці діти страшенно ризикують своїм майбутнім і у найкращому разі вони відтворюватимуть такі ж моделі поведінки зі своїми дітьми. У найгіршому - під загрозою саме життя дитини.На жаль, останнім часом з'явилися й нові, більш «вишукані», форми прихованої експлуатації праці дитини... Часто дорослі переступають межу у своєму нестримному прагненні вивести дитину "в люди". Що означає сьогодні, приміром, модельний бізнес, у якому працюють навіть 4-5-річні? Що таке юні актори, співаки, музиканти, спортсмени, циркові артисти? Запитую у вас, батьків, - хто дає згоду на те, щоб дитина упродовж тривалого часу виступала на сцені? Як оплачується й унормовується така праця? Якщо кошти за працю дитини отримують батьки, то хто розпоряджається грошима? Якщо їх отримують діти, це означає, щонайменше, що у багатьох положеннях помиляється (чи, все ж, порушується?) наш Кодекс законів про працю, яким заборонено прийняття на роботу осіб віком до 16 років. Маємо серйозну проблему, спричинену частково соціальним розшаруванням суспільства, народженням нових цінностей, які замінюють розвиток обдарувань дитини новими формами їх експлуатації. І держава повинна оцінити й кваліфікувати такі форми праці дітей. Перелік болючих проблем цим не обмежується - у короткій розмові усіх їх навіть перелічити важко. Це й бездоглядність дітей, чиї батьки змушені виїздити у пошуках заробітку до великих міст чи за кордон. І відповідно - зростання дитячої злочинності. За даними МВС, кожний п'ятнадцятий злочин в Україні здійснений неповнолітніми. І ріст ракових захворювань серед дітей унаслідок Чорнобильської катастрофи (в Україні - понад півмільйона (!) дітей-"чорнобильців"). Й недостатня турбота держави про дітей з особливими потребами. Й масове закриття шкіл у сільській місцевості. Й неможливість для багатьох здібних, обдарованих дітей здобути вищу освіту...

- Отже, державна політика у пріоритетній сфері материнства й дитинства поки що неспроможна подолати ці ганебні явища нашого життя?

- Я не ставила б питання так категорично. Треба віддати належне: Україна як молода держава зробила ряд вагомих кроків, спрямованих на захист прав дітей. Під час моєї роботи в мінсім'ї, ми навіть вживали такий термін як "дітоцентризм", тобто пріоритети дитини, що, на наш погляд, повинно лежати в основі усіх інших політик. Нам вдалося тоді закласти в закони ряд вагомих нормативів відносно дійсного захисту прав дитини, зокрема, на життя в родині. Вже сьогодні в Україні поширюється досвід створення прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу, де лише в 2006 році знайшли родину понад 2,5 тисячі дітей. Розпочато реформування системи інтернатів, яка застаріла навіть історично, не кажучи вже про ті соціальні моделі, в яких там росте наша українська дитина. Ми пишаємося тим, що заклали основи докорінної зміни державної політики у сфері дитинства, хоча, на жаль, не встигли зробити більше. Потрібно, як мінімум, інакше на рівні держави глянути на місце сім'ї у становленні майбутнього України.

- Сьогодні Ви маєте принципово нову сферу діяльності - на посаді заступника глави Житомирської облдержадміністрації. Як Ваші ідеї та досвід узгоджуються з нею?

- Усі напрацювання нашої команди ми з новими силами реалізуємо в області. Житомирщина - регіон, що потребує особливої уваги й турботи з боку держави. Область чи не найбільше постраждала унаслідок Чорнобильської аварії, її північні райони оголошені зоною екологічного лиха, Проте там і досі живуть сім'ї з дітьми. Ситуація ускладнюється ще й масовим безробіттям, від'їздом батьків чи матерів у пошуках заробітку, а отже, руйнуються сім'ї і зростає дитяча бездоглядність. Ми ставимо завдання долати ці явища через розвиток економіки. Йдемо шляхом розвитку малого і середнього бізнесу, залучення інвестицій у розвиток як традиційних місцевих галузей економіки, так і нових бо тільки це - єдино вірний шлях до піднесення добробуту української родини.

- Чи всі Ваші ідеї та ідеї команди, до якої Ви входили, розуміння на найвищих рівнях влади?

- З Президентом Віктором Ющенком у нас чудове взаєморозуміння, з усіх питань ми знаходили у нього підтримку, отож могли штурмувати вже двері інших міністерств. Також наша активність змусила реагувати і український парламент, який провів аж троє слухань - з питань подолання насильства, забезпечення рівності прав жінок і чоловіків і з питань соціального захисту молоді. Хоча в мене до складу Ради нинішнього скликання є й дуже серйозні претензії, бо вона у лютому цього року, як то кажуть, прокотила закон, проектом якого передбачалося включення у кожну п'ятірку виборчого списку хоча б однієї жінки. Тому факт залишається фактом: у Верховній Раді 92% депутатів - чоловіки. І вони продовжують ухвалювати рішення у вузьких сегментах, які не дають країні повернутися врешті-решт лицем до соціальних питань. Вся політика має підпорядкуватися цілям людського розвитку і чинитися вона має на паритетних засадах. Повірте, жінки завжди будуть відстоювати пріоритети державної політики, спрямовані на здоров'я нації, її соціальний добробут.

Навіщо жінкам влада? - Саме цим і викликане прагнення «Дії» увести «діянок» у владу?

- Безумовно! Адже від самого початку ми розуміли, що без представництва у владі ми не зможемо реалізувати ні свій власний потенціал, ні зрушити з місця вирішення суспільних проблем. Тому ми озброїли представниць нашого об'єднання у Школі громадсько-політичного лідерства «ПоДія» знаннями і підтримкою, і вони взяли участь у виборах до рад усіх рівнів і в 2002-му і в 2006-му роках. До великої честі «Дії» нам вдалося впродовж 2002-2007 років делегувати у систему державної влади більше трьохсот наших представниць!

- Чи потребували ви серйозної політичної підтримки? Адже не секрет, що чоловіки не надто жваво будуть поступатися владою, як це видно з непідтримки закону про розширення доступу жінок до виборів.

- Ми починали йти коридорами української влади з Народно-демократичною партією. І всі «діянки» складають слова щирої подяки партійцям, дуже багато з яких і сьогодні очолюють відповідальні ділянки державного управління. Нині я - член політради Партії зелених України, бо мені близькі підходи партії до питань безпеки нації, сталого суспільного розвитку, що співпадають з моїм життєвим кредо. І, звичайно ж, позиція партії у сфері рівності. В її списку, єдиному з-поміж усіх, частка жінок становила майже 50%. Загалом нині «діянки» або працюють з різними політичними силами, або самі є представниками різних партій. Для нас це не принципово. Головне, щоб кожна з нас могла стверджуватися як особистість, щоб на сходинку, розчищену однією з нас, могла піднятися наступна. Головна мета "Дії" - використання її для поліпшення життя людей.

- Тетяно Вікторівно, на завершення не можу не запитати - звідки Ви черпаєте натхнення та енергію? Видно, що Ви не просто працюєте, а живете потребою змін, спонукаєте до цього всіх, хто поруч...

- Дякую за добрі слова. Гадаю, всім читачам «Жінки» добре відомо, звідки у нас, жінок, енергія та натхнення. Від любові та родини. Від бажання бачити плоди праці. А чому? Тому що небайдужість і любов - це те, що рухає нами і змушує шукати тих, хто потребує підтримки, бо ми всі маємо право жити у мирі і свободі.

- Щиро дякую за розмову.

Бесіду вела Світлана Погуляйло Джерело : журнал «Жінка», № 7, липень 2007 року